Поговоримо про літературу: Літературний гід

https://starylev.com.ua/news/u-finlyandiyi-vidnovyv-robotu-yedynyy-u-sviti-muzey-mumi-troliv

Роберто Інноченті — художник, якого «Нью-Йорк Таймс» назвав «одним з найвеличніших у світі ілюстраторів дитячих книг»

Роберто народився 1940 року неподалік Флоренції і вперше долучився до світу мистецтва в одинадцять років. Він почав експериментувати з фарбами під час роботи асистентом в магазині. Наприкінці 1950-х Інноченті вирушив до Риму, де працював в студії анімаційних фільмів, робив ілюстрації для журналів і розробляв дизайн плакатів. У 43 роки він присвятив себе виключно ілюструванню дитячих книг. «Попелюшка» Шарля Перро стала не тільки відправною точкою кар’єри Інноченті, але і сьогодні продовжує встановлювати стандарти ілюстрації класичної літератури. «Тон» його ілюстрацій спокійний і таємничий. Елементи перспективи, способи освітлення, драматургія сцен багато в чому близькі прийомам, характерним для театру і кіно. Одним із шедеврів Інноченті вважається «Пригоди Піноккіо» — інтерпретація класичної дитячої книги Коллоді, в якій художник переносить читача/глядача до Флоренції 19 століття. Ілюстрації нагадують голландський жанровий живопис — від компонування листа до використання кольору. Роберто Інноченті ілюстрував твори Гофмана, Діккенса, Вайлда, Андерсена і багатьох інших авторів. Основна техніка — акварель. Його книги видаються по всьому світу, а ілюстрації були удостоєні найпрестижніших міжнародних премій.

Нещодавно «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» презентувала своїм читачам українське видання знакової книги «Будинок», яку художник створив за участі Дж. Патрика-Льюїса.

Кінг, Ріордан і Лафлер діляться секретами письменницької майстерності

«Різдвяна історія» Чарльза Діккенса у паперових ілюстраціях

Хемінгуей "Старий і море" Від Олега Шупляка

Ілюстрований Андерсен

"Новий" Шекспір на Форумі видавців

Оноре де Бальзак:ціна українського кохання

АННА АНДРІЇВНА АХМАТОВА (ГОРЕНКО).

Коли вийшов її блискучий переклад низки віршів Івана Франка, хтось запитав: "Ви зі словником перекладали чи помічника шукали?", на що величава Анна Андріївна відповіла: "Не забувайте, що моє прізвище Горенко!". Отже, Іван Франко і Анна Ахматова, з циклу "Зів"ялий жмуток"...

* * *
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устонька — тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі, темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх — для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.

* * *
Стройная девушка, меньше орешка,
Что ж в твоем сердце злая насмешка?

Что ж твои губы — словно молитва,
Что ж твои речи — острая бритва?

Нежно сияют глаз твоих чары,
Что зажигают в сердце пожары.

Ах, эти очи, пасмурней ночи,
Тот, кто их видел,— солнца не хочет!

Что ж мне улыбка стала страданьем,
Сердце, как в буре, бьется желаньем?

Ясная зорька, что в твоем взоре?
Ты — моя радость, ты — мое горе!

Встречи добившись, пылко люблю я,
Пылко влюбившись, душу сгублю я.

* * *
Покоїк і кухня, два вікна в партері,
На вікнах з квітками вазонки,
В покою два ліжка, підхилені двері,
Над вікнами білі заслонки.

На стінах годинник, п'ять-шість фотографій,
Простенька комода під муром,
Насеред покою стіл круглий, накритий
І лампа на нім з абажуром.

На кріслі при ньому сидить моє щастя,
Само, у тужливій задумі:
Когось дожидає, чийсь хід, мабуть, ловить
У вуличнім гаморі й шумі.

Когось дожидає... Та вже ж не для мене
В очах її світло те блима!
Я, сумерком вкритий, на вулиці стою,
У рай той закрався очима.

Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько!
Та як же ж далеко навіки!
І крається серце, та висохли сльози,
Огнем лиш пашіють повіки.

Гаряче чоло я в долоні зціпивши,
Втікаю від тихої хати,
Мов ранений звір той тікає у нетрі,
Щоб в своїй берлозі здихати.

* * *
Два белых окна с кружевной занавеской
Ярчайшей геранью увиты.
Там спальня и кухня, две чистых постели,
И накрепко двери закрыты.

На стенах часы, календарь, фотографий
Пять-шесть на комоде невзрачном,
На круглом столе одинокая лампа
Стоит, в абажуре прозрачном.

А в кресле мое драгоценное счастье
Сидит в одиноком раздумье,
И ждет напряженно, и хочет услышать
Шаги чьи-то в уличном шуме.

Да, ждет... не меня, для другого кого-то
В глазах ее искры мелькают!
Я, сумраком скрытый, стою за окошком,
Лишь взглядом приблизившись к раю.

Вот тут мое счастье! Как близко! Как близко!
И так же далеко навеки...
И сердце разбито, и высохли слезы,
Горят воспаленные веки.

Бегу от окна я, сжимая руками
В отчаянье лоб раскаленный,
Как раненый зверь, что скрывается в дебри,
Чтоб сгинуть в норе потаенной.

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Орел могучий на вершку сніжному
Сидів і оком вдовж і вшир гонив,
Втім, схопився і по снігу мілкому
Крилом ударив і в лазур поплив.

Та груду снігу він крилом відбив,
І вниз вона по склоні кам'яному
Котитись стала — час малий проплив,
І вниз ревла лавина дужче грому.

Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз.

Та був у нім завдаток сил багатий,
І огник, ним засвічений, не згас,
А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.

1873

КОТЛЯРЕВСКИЙ

Орел могучий на вершине снежной
Сидел и дали озирал. Потом
Поднялся в синий океан безбрежный
И мелкий снег слегка задел крылом.

И покатился долу снежный ком,
С собой снежок захватывая смежный.
Минуты не прошло, и, словно гром,
Ревел обвал стихиею мятежной.

Так Котляревский, время одолев,
Запел в ту пору украинским словом,
И шуткою казался тот напев,

Но в нем была могучих сил основа.
И огонек зажженный, нас согрев,
Пылает, души согревая снова.

1873

СІКСТИНСЬКА
МАДОННА

Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі
В твоє лице небесне глянуть може,
Неткнутий блиском твої красоти?

Так, ти богиня! Мати, райська роже,
О глянь на мене з свої висоти!
Бач, я, що в небесах не міг найти
Богів, перед тобою клонюсь тоже.

О бозі, духах мож ся сумнівати
І небо й пекло казкою вважати,
Та ти й краса твоя — не казка, ні!

І час прийде, коли весь світ покине
Богів і духів, лиш тебе, богине,
Чтить буде вічно — тут, на полотні.

1881

СИКСТИНСКАЯ
МАДОННА

Кто смел сказать, что не богиня ты?
Где изувер, что, на тебя взирая,
Не трепетал, в молчаньи замирая,
Не тронулся сияньем красоты?

Ты божество! Царица, роза рая,
Глянь на меня с небесной высоты!
Я прежде думал: небеса пусты,
Но пред тобой колени преклоняю.

В богах и духах сомневаться можно,
И рай и ад считать лишь сказкой ложной,
Но ты царишь не в сказке, не во сне.

И час придет, когда весь мир забудет
Богов и духов, и тебя лишь будет
Благоговейно чтить на полотне.

1881

* * *
Червона калино, чого в лузі гнешся?
Чого в лузі гнешся?
Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?
До сонця не пнешся?

Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?
На радощі світу?
Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?
Чи грому з блакиту?

Не жаль мені цвіту, не страшно і грому,
Не страшно і грому.
І світло люблю я, купаюся в ньому,
Купаюся в ньому.

Та вгору не пнуся, бо сили не маю,
Бо сили не маю.
Червоні ягідки додолу схиляю,
Додолу схиляю.

Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Я дубам не пара;
Та ти мене, дубе, отінив, як хмара,
Отінив, як хмара.

* * *
Красная калина, что ты долу гнешься?
Что ты долу гнешься?
Света ль не любишь, к солнцу не влечешься?
К солнцу не влечешься?

Иль, цветы жалея, ты боишься бури?
Ты боишься бури?
Или ты боишься молнии с лазури?
Молнии с лазури?

Нет, не жаль цветов мне, не боюсь я молний,
Не боюсь я молний.
Свет люблю безмерно, свет меня наполнил,
Свет меня наполнил.

Мне тянуться к небу силы не хватает,
Силы не хватает.
Красных ягод кисти вниз меня склоняют,
Вниз меня склоняют.

Не тянусь я к небу, словно дуб могучий,
Словно дуб могучий.
На меня он бросил тень свою, как туча,
Бросил тень, как туча.

В ВАГОНІ

Мов сполохана, без тями,
Так земля з-під моїх ніг
Утіка — стовпи, смереки
Гонять, тільки миг-миг-миг.

Наче полотно простерте
Велетенськая рука
Враз стяга, так лан за ланом,
Сад за садом утіка.

Тільки я стою, та зорі,
Що високо там горять,
Не втікають, мов на доказ,
Що є в світі стійкість, лад.

І сміються вічні зорі,
Іронічно миготять;
«Ми і ти! — неправда? — доказ,
Що є в світі стійкість, лад!»

В ВАГОНЕ

Как с испуга, без сознанья,
Так земля из-под меня
Убегает, пихты, ели
И столбы назад гоня.

Словно пестрые полотна
Великанова рука
Тянет вспять — и убегают
Нивы, рощи, сад, река.

Только я стою, и звезды,
Что сияют в вышине,
Аргументом постоянства
И порядка служат мне.

И насмешливо мигают
Звезды с черной высоты:
«Доказательство порядка
В мире — только мы и ты».

* *
Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.

* * *
Если ночью услышишь ты, что за окном
Кто-то плачет уныло и тяжко,
Не тревожься совсем, не прощайся со сном
И в окно не смотри, моя пташка.

Там не тянется нищей сиротки рука,
Там не стонет бродяга бездомный,—
Это воет отчаянье, плачет тоска,
Это вопли любви неуемной.

* * *
Сипле, сипле, сипле сніг.
З неба сірої безодні
Міріадами летять
Ті метелики холодні.

Одностайні, мов жура,
Зимні, мов лихая доля,
Присипають все життя,
Всю красу лугів і поля.

Білий килим забуття,
Одубіння, отупіння
Все покрив, стискає все
До найглибшого коріння.

Сипле, сипле, сипле сніг,
Килим важче налягає...
Молодий огонь в душі
Меркне, слабне, погасає.

* * *
Сыплет, сыплет, сыплет снег
В сероватости бездонной.
Мириадами летит
Вниз снежинок рой студеный.

Одинаковы, как грусть,
Холодны, как злая доля,
Присыпают всюду жизнь,
Всю красу лугов и поля.

Отупенье, забытье –
Все покрыло пеленою,
Крепко стиснуло, прижав
Даже корни под землею.

Сыплет, сыплет, сыплет снег,
Тяжелее налегает,
Молодой огонь в душе
Меркнет, слабнет, угасает.

ЕПІЛОГ
Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.

В зів'ялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнає, який я чуття скарб багатий
В ті вбогії вірші вкладаю?

Ті скарби найкращі душі молодої
Розтративши марно, без тями,
Жебрак одинокий, назустріч недолі
Піду я сумними стежками.

ЭПИЛОГ
Увядшие листья! умчитесь в туманы,
Разбейтесь, легки, как дыханье!
Немые печали, открытые раны,
Замершие в сердце желанья.

По листьям увядшим не вспомнишь прохлады
Лесной и деревьев высоких.
Кто знает, какие душевные клады
Вложил я в убогие строки.

Те лучшие клады растратив впустую,
Тропою печальной и снежной,
Как нищий с котомкой, один побреду я
Навстречу беде неизбежной.

Один з американських фондів відреставрує будинок Ернеста Хемінгуея.

Майже 1 мільйон доларів вдалося зібрати для реставрації будинку, який знаходиться в Гавані. Письменник покинув його ще в 1961 році, проте в ньому залишилося безліч цінних матеріалів: листи, чернетки творів, а також велика колекція фотографій.

Волинські предки Достоєвського писали вірші українською

5 класичних епопей для читання на літніх канікулах

П'ять книжок, аби поплакати.

Франц Кафка. Що почитати?

Трохи весняного декадансу

Топ-5 книг для подруги

Віктор Гюго про українців

Умберто Еко. Дарунок з небес

Незвіданий Пушкін. 5 страв, до яких лежала душа поета

Дивовижні книги Середньовіччя

Про проблеми сприйняття прочитаного

Габрієль Гарсія Маркес. Чи бувають крила у самотніх?

http://chytay-ua.com.focusweb.lviv.ua/

"Я завжди вважав, що в кінцевому результаті ми стаємо письменниками не через свої власні заслуги, а через нещастя, просто тому, що не вміємо робити що-небудь інше, і наша самітницька робота не повинна заслуговувати більших винагород і привілеїв, ніж їх заслуговує за свою працю, наприклад, шевць, який шиє чоботи» - так вважав власник Нобелівської премії з літератури 1982 р. Габрієль Гарсія Маркес.

Для того, щоб знайомитися з ним потрібно почитати його відомі «Полковнику ніхто не пише» та «Сто років самотності», проте, щоб зрозуміти його достатньо почитати коротку прощальну записку. У ній Маркесу вдається передати всі ті запоруки щастя, які ми забуваємо вживати у наших буднях, головною частиною яких є любов. Хочеться виокремити якісь найважливіші фрази, проте усі слова там є потрібними. Дозволю собі вставити цей невеликий, проте глибокий, лист у демонстрацію своїх розмірковувань.

"Якби на одну мить Бог забув, що я всього лише ганчіркова маріонетка, і подарував би мені ще трохи життя, я б тоді, напевно, не говорив все, що думаю, але точно б думав, що говорю. Я б цінував речі не за те, скільки вони коштують, але за те, скільки вони значать. Я б спав менше, більше б мріяв, розуміючи, що кожну хвилину, коли ми закриваємо очі, ми втрачаємо шістдесят секунд світла. Я б ішов, доки всі інші стоять, не спав, доки інші сплять. Я б слухав, коли інші говорять, і як би я насолоджувався чудовим смаком шоколадного морозива.

Якби Бог обдарував мене ще однією миттю життя, я б одягався скромніше, валявся б на сонці, підставивши теплим променям не тільки моє тіло, але й душу. Господи, якби в мене була образа, я б написав всю свою ненависть до льоду і чекав, поки вийде сонце. Я б намалював мрією Ван Гога на зірках поему Бенедетті, і пісня Серрат стала б серенадою, яку я б подарував Місяцю. Я б полив сльозами троянди, щоб відчути біль їхніх шипів і яскраво-червоний поцілунок їхніх пелюсток…

Господи, якби в мене ще залишалося трохи життя, я б не провів жодного дня, не сказавши людям, яких я люблю, що я їх люблю. Я б переконав кожну дорогу мені людину в моїй любові і жив би закоханий в любов. Я б пояснив тим, які помиляються, вважаючи, що перестають закохуватися, коли старіють, не розуміючи, що старіють, коли перестають закохуватись! Дитині я б подарував крила, але дозволив їй самій навчитися літати. Людей похилого віку я б переконав у тому, що смерть приходить не зі старістю, але із забуттям. Я так багато чому навчився у вас, люди, я зрозумів, що увесь світ хоче жити в горах, не розуміючи, що справжнє щастя в тому, коли ми піднімаємося вгору. Я зрозумів, що з того моменту, коли вперше новонароджене немовля стисне в своєму маленькому кулачку палець батька, воно більше ніколи його не відпустить. Я зрозумів, що одна людина має право дивитися на іншу звисока тільки тоді, коли вона допомагає їй піднятися.

Завжди говори те, що відчуваєш, і роби те, що думаєш.

Якби я знав, що сьогодні востаннє бачу тебе сплячою, я б міцно обійняв тебе і молився Богові, щоб він зробив мене твоїм ангелом-охоронцем. Якби я знав, що сьогодні бачу востаннє, як ти виходиш із дверей, я б обійняв, поцілував би тебе і покликав би знову, щоб дати тобі більше. Якби я знав, що чую твій голос востаннє, я б записав на плівку все, що ти скажеш, щоб слухати це ще і ще – нескінченно. Якби я знав, що це останні хвилини, коли я бачу тебе, я б сказав: «Я люблю тебе» – і не передбачив би, дурень, що ти це і так знаєш. Завжди є завтра, і життя надає нам іще одну можливість, щоб усе виправити; але якщо я помиляюся, і сьогодні це все, що нам залишилося, я б хотів сказати тобі, як сильно я тебе люблю і що ніколи тебе не забуду. Ні юнак, ні старий не може бути впевнений, що для нього настане завтра. Сьогодні, можливо, останній раз, коли ти бачиш тих, кого любиш.

Тому не чекай чогось, зроби це сьогодні, оскільки, якщо завтра не прийде ніколи, ти жалкуватимеш про той день, коли в тебе не знайшлося часу для однієї усмішки, одних обіймів, одного поцілунку, – жалкуватимеш, що ти був дуже зайнятий, щоб виконати останнє бажання. Підтримуй близьких тобі людей, шепочи їм на вухо, як вони тобі потрібні, люби їх і поводься з ними дбайливо, знайди час для того, щоб сказати: «мені шкода», «пробач мені, будь ласка» і «спасибі», і всі ті слова любові, які ти знаєш. Ніхто не запам’ятає тебе за твої думки. Проси в Господа мудрості і сили, щоб говорити про те, що ти відчуваєш. Покажи своїм друзям, наскільки вони важливі для тебе. Якщо ти не скажеш цього сьогодні, завтра буде таким же як вчора. І якщо ти цього не зробиш ніколи, ніщо не матиме значення. Втілюй свої мрії. Ця мить прийшла."

"Дитині я б подарував крила, але дозволив їй самій навчитися літати…"

Яким би був цей політ? Змах крил невмілого, нового у глибини простоти і висот. Політ з наявністю мети – пошуком безкорисливої любові, прагнення до якої вбиває самотність. Та сама, яка привчає до байдужості, після чого звичною стає людина, яка "чхати хотіла б на дощ, бо що зрештою все її життя було негодою". Ким би стали діти, які змогли злетіти у небо, чи звалилися б вони на землю як Стариган із крилами? Люди падають від бруду і недуг, які у випадку Старого є дощем і негодою. Чи не розбилися б їхні ілюзії об повсякденність? Адже очікування від такої непритаманної нам частини тіла достатньо обнадійливі. Якими були обрізані крила Агасфера, який присутній у "Дні після суботи" (своєрідною логічною частиною "Сто років самотності"). Можна скористатись уявою, адже "поети і жебраки, воїни і шахраї, всі ми, народжені цієї божевільної дійсністю, були змушені просити у неї трохи уяви, бо головним викликом для нас стала недостатність звичайних засобів, щоб змусити повірити в наше життя. Це, друзі мої, перехрестя нашої самотності".

Тільки з висоти творчого польоту можна помітити таку велику нестачу любові і вічність самотності. На піднебесному рівні над морем Маркес спостерігав за людьми і писав: «Я так багато чому навчився у вас, люди, я зрозумів, що весь світ хоче жити в горах, не розуміючи, що справжнє щастя в тому, як ми піднімаємося в гору». Здається, що він прилетів рятувати світ, із думкою, що «одна людина має право дивитися на іншу з висоти тільки тоді, коли вона допомагає їй піднятися».

Прийти не для того, щоб робити промови, а щоб скористатись можливістю допомогти зберегти світ, який кожен день наповнюється все більше речима, які здатні його знищити. Вказати людям на помилки і спробувати уявити нову і всеперемагаючу утопію життя, де ніхто нічого не зможе вирішувати за інших, навіть те, як їм померти, де буде існувати істинна любов і щастя стане можливим і де сім'ї, засуджені до ста років самотності, отримають - раз і назавжди - другий шанс на землі (із "Самотність Латинської Америки").

Трішки більше про самотність, якої потрібно в цьому світі достатньо менше.

Шедевр, який вдалось створити Габрієлю Маркесу викликає особливе захоплення. "Сто років" на рівні об'єктивному – це дійсно опис приблизно ста років історії Колумбії, на рівні ж художньої образності це словосполучення набуває метафоричного сенсу і позначає замкнутість, вічність. Другий компонент назви – "самотність". Сам Маркес звертав увагу на те, що жителі Карибського басейну – носії внутрішньої самотності. У романі ж самотність виступає певною неповноцінністю, яка властива героям, нездатністю до любові, неможливістю гармонійного існування. Світ "Ста років самотності" складний і неоднорідний, автор практично не дає оцінки описуваних подій, тут немає безумовно позитивних чи безумовно негативних персонажів.

Він породив її зі своїх слів серед родини Буендія, і ними так й хоче убити всіх, хто має до неї якесь відношення.

Чи можуть бути крила у самотніх? Їхня наявність - ознака присутності любові?

Особливим мотивом автор виділяє любов. Ми бачимо, що всі біди Буендіа походять з їх нездатності любити. Для них це почуття має спотворену форму: це або брутальний вияв плоті, спопеляюча пристрасть, або страх, боягузтво. Навіть символ любові у романі – Ремедіос Прекрасна - яка вознеслась на простинях у небо (не на крилах!) – виявляється нездатною любити, їй невідоме таке почуття, тому її краса приносить оточуючим лише смерть.

Коли автор настільки близько торкається найактуальніших, болючих людських бід і проблем, його твори фактично позбавляються можливості бути непрочитаними (і неоціненими). Адже кожен знаходиться у вічному пошуку своїх крил і у безперервному пошуку рецепту, який допоможе їм вирости. Достатньо любити. В такій літературі топиться твоя самотність, із якою ви разом читаєте роман з одноіменним словом і безкінечним віком, який просто обмежується датою.

Зазвичай, ми ті самі істоти, які Маркес просто описав під іншими іменами, посилив в уявну країну і вмістив в одну книгу.

Іра Іванець

журналіст проекту Читай.ua